Субота, 19.08.2017

Виховна робота

Сімейні цінності

20062015 2Людмила Шабаєва.

Давно хотіла приділити увагу актуальній, на мій погляд, темі: «Сімейні цінності, на яких будується міцна та щаслива сім'я. Проблеми сучасної сім'ї». Ця тема останнім часом настільки хвилює багатьох моїх колег, слухачів курсів, що я не могла не підняти її на сторінках нашої освітянської газети «Джерело». З вересня 2015 року наша область бере участь у Всеукраїнському експерименті «Сімейні цінності», в інституті проходять тренінги для педагогів-організаторів, заступників директорів з виховної роботи «Щаслива родина», читаються лекції «Сім’я як особистісна цінність», «Родина починається з «я». Значення сім’ї для кожного чоловіка та кожної жінки неоціненне. Щастя в руках кожного з нас. І вирішальну роль у цьому відіграє сім’я. Хочу запросити вас, шановні колеги, переглянути сторінки з історії української родини, почути поклик наших предків.
Про історію української родини написано вкрай мало. Сім’я виникла в часи родового ладу як груповий союз. У ній усі чоловіки та жінки двох шлюбних родів були потенційними подружжями. Груповий (дуально-родовий) шлюб санкціонував свояцькі стосунки між родами, але не між партнерами. Будь-які статеві зв’язки всередині роду були суворо заборонені (екзогамні – заборонні зв’язки). Чоловік та дружина жили окремо, оскільки кожен із них належав до різних господарсько-побутових (родових) об’єднань. На той час чоловік був потрібен як фізична сила та як продовжувач роду. Діти належали до роду матері, яким вона і керувала. Це був час існування материнського роду (матріархат), що мав місце в історії всіх народів.
У межах великої сім’ї епізодично траплялися випадки парного співжиття, що поступово призвело до утворення більш-менш стійкої парної сім’ї, яка об’єднувала одну шлюбну пару. Парний шлюб ставтиповим для розвинутого матріархату. Співжиття парами, яке при груповому шлюбі було короткочасним, за матріархату стало основною формою шлюбу.
Спочатку при парному шлюбі подружжя жило роздільно. Пізніше чоловік почав переходити в рід своєї дружини (матрилокальний шлюб), а потім дружина – у рід свого чоловіка (патрилокальний шлюб). Але рівень розвитку виробництва був украй низьким, через що парна сім’я ще не могла стати господарським осередком суспільства, бо не мала своєї власності. Таким осередком лишався рід або його підрозділ – велика материнська сім’я, яка об’єднувала кілька поколінь родичів за жіночою лінією і яку очолювала жінка-родоначальниця.
Отже, для первісного суспільства характерними були спочатку групова, а потім парна форми шлюбу. Під час розпаду цього ладу парний шлюб переростає в моногамію (одношлюбність). Перших два види шлюбу активно функціонували за матріархату.
Матріархат (від лат. матер (матріс) – «мати» і гр. архі – «влада») – ранній період у розвитку первісного ладу, який характеризується наявністю материнського роду, голови цього роду – матері, спочатку рівноправної з чоловіком, а пізніше – провідним становищем жінки в суспільстві. Це було зумовлено головною роллю жінки в тодішньому господарському житті людей: збиральництві, примітивному мотичному землеробстві, участі в гуртовому облавному полюванні та рибальстві, організації побуту, вихованні дітей тощо. Тому на цей час припадає виникнення та особливе поширення культу жінки-прародительки та різних божеств жіночого роду.
Співжиття парами, яке при груповому шлюбі було досить короткочасним, за матріархату стало основною формою шлюбу. Однак, як уже зазначалося, сім’я при парному шлюбі ще не була самостійною господарською одиницею. Праця за матріархату була гуртовою, а власність – спільною, громадською.
На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат. Він передував виникненню держави та стимулював остаточний перехід від парної до моногамної сім’ї. Такий крок був зумовлений прогресом у господарській діяльності людей, у переході до тваринництва, плужного землеробства, рибальства, ремесел (особливої ваги набула обробка металів), що підготувало ґрунт для утворення кількісно менших родин, піднесло значення праці чоловіка. З’явилася сімейна власність – худоба, нерухоме майно, право на яку батько прагнув передати у спадок своїм дітям. Цей фактор у поєднанні з моногамним шлюбом зміцнює цілісність сім’ї, яка з розпадом родового ладу стає основним економічним осередком суспільства. Шлюб, як правило, є монолокальним – подружжя входить до складу однієї сім’ї й одного господарства. Домінуюча роль чоловіка в господарстві, суспільстві, сім’ї зумовила ведення родоводу за батьковою лінією.
Сім’я в історії людства проходила певні віхи розвитку. Формування сім’ї як інституту в Україні та передісторія цього процесу теж пов’язані із функціонуванням групової, парної, а потім моногамної сімей.
Коріння історії власне української родини сягає глибини віків. М.Грушевський вважав, що форми сімейного союзу в Україні були досить виразними ще до утворення держави – в індоєвропейську епоху.
І.Крип’якевич пов’язує початок утворення сім’ї в українців із далекими предками слов’ян – антами (росами), які в V-VI ст. займали всю територію України – від хащ Полісся до Чорного моря, від Карпат до Дону. Держава антів проіснувала близько трьохсот років – від кінця IV і до початку VII ст. В історії України вона відіграла важливу роль, оскільки український народ уперше продемонстрував перед світом свою здатність до державотворення.
Суспільний лад антів, як і всіх слов’ян, був демократичним. Громадські справи вони вирішували спільно (у спільному колі). Рішення не приймалося, якщо хоча б одна людина була з ним не згодна. При цьому той, хто не погоджувався, мав навести свої аргументи. Цей демократизм переносився і на сім’ю, рід як основу організації слов’ян.
Рід – це велика родина (відома в Україні під назвами «пепище», «служба», «сім’я», «дворище», «хутір»), яка проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі. Рід мав спільне майно – ріллі, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група, невелика, але суцільна, пов’язана кровними зв’язками та спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд.
Згодом, під впливом економічного прогресу, рід утратив суцільність і розпався на малі самостійні родини. Кожна родина вела своє окреме господарство, мала свій дім із господарськими будовами, своє поле, худобу тощо, але ліси, пасовиська, озера лишалися спільною власністю цілої оселі-громади. Проте пам’ять приналежності до роду не губилася. Давні родові традиції жили в родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священицьких.
У старослов’янському роді, а пізніше в сім’ї дітей виховували в дусі працьовитості, поваги до старших, чесності, правдивості, любові до рідної землі, милосердя та доброти.
Майже в усіх народів на певному історичному етапі існувала велика сім’я. Залежно від ступеня розвитку господарства в одних народів раніше, а в інших пізніше вона розпадалася на малі індивідуальні сім’ї. Такий процес характерний і для України.
Велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не відділялися, хазяйнували спільно, жили разом. Порядкував господарством хтось із старших, найбільш досвідчений і кмітливий. Така тенденція зберігалася в Україні практично до XIV-XVII ст. Поряд із великими родинами з’являлися малі родини, кількість яких наприкінці XVIII ст. помітно зросла, а в XIX і XX ст. вони стали домінуючими.
Мала родина, що складалася переважно з батьків і неодружених та одружених дітей, у середньому об’єднувала п’ять-шість осіб. Були й родини з восьми-десяти, а то й більше осіб. Великі родини побутували не лише за рахунок багатодітності, а й через те, що хтось з одружених дітей жив разом зі старими батьками. Така родина складалася вже з трьох поколінь. Головою в таких родинах спочатку був батько, який згодом, як правило, передавав господарство синові. Син, у свою чергу, зобов’язувався доглядати батьків до кінця їхнього життя.
Нерідко траплялося так, що велика родина жила разом доти, поки був живий батько. Після його смерті вона відразу ділилася на окремі сім’ї. Цей процес, що спостерігався в Україні до початку XX ст., не був випадковим. Головною причиною утворення великих родин (зведених сімей) був низький економічний рівень життя, непосильні податки, неспроможність бідних родин забезпечити окрему сім’ю хатою та іншими господарськими будівлями. Окрім того, заможні господарі стримували розпад великої родини, щоб уникнути розпорошення земельних угідь і господарського майна, таким чином утримуючи в господарстві дешеву робочу силу.
Та все ж таки природний потяг новоодружених до відокремлення брав гору. На XX ст. припадає інтенсивне формування окремих сімей в Україні. Ця тенденція набувала розвитку ще й через певні економічні зміни – насамперед зростання міст і виникнення нових промислових об’єктів. Почала збільшуватися кількість тих, хто шукав заробітку на стороні, тобто відхідників, заробітчан, промислових робітників.
Із колишніх селян, особливо молодих людей, які переїхали працювати в міста, формувалися нові робітничі сім’ї, в яких тісно перепліталися елементи як сільського, так і міщанського побуту.
Такі загальні риси історії становлення та розвитку сім’ї в Україні. Проте з цього процесу не слід виключати наявності окремих регіональних ознак, що були пов’язані з певними історичними обставинами, деякої своєрідності соціально-економічних, природничо-географічних, демографічних умов, а також політичних впливів. Адже ще на початку XVIII ст. розшматована колонізаторами Україна стала здобиччю інших держав. Лівобережжя, Слобожанщина і Запоріжжя потрапили під гніт царської Росії, а Правобережжя (Волинь, Поділля, Східна Галичина й частина Київщини) відійшло до панської Польщі, Буковина – до боярської Румунії, Закарпаття – до Угорського королівства, що зумовило неоднаковість рівнів соціально-економічного розвитку в цих регіонах.
Регіональні нюанси передусім виявляються в господарській сфері та побуті української родини, у святкових обрядах, шлюбних зв’язках тощо. Наприклад, чорнозем Поділля спрямовував українську родину до занять рільництвом, степи Слобожанщини – до розведення великої рогатої худоби, лісові угіддя Полісся й Карпат – до занять лісовим господарством.
Майже повна відсутність на Гуцульщині орної землі завжди ставила її мешканців у скрутне продовольче становище. Це змушувало кожну сім’ю інтенсивно займатися вівчарством, домашніми промислами та ремеслами, а то й шукати роботи в інших краях.
У зв’язку з цим на плечі жінок лягали додаткові господарські обов’язки. Їм доводилося займатися не лише хатніми справами, а й виконувати важку чоловічу роботу – заготовляти дрова, косити, ткати тощо. У дівчини-горянки, яка не вміла ткати, користуватися господарським інвентарем, були малі шанси вийти заміж. Тож не дивно, що гуцулку часто можна було побачити за ткацьким верстатом, верхи на коні, з бербеницями, сокирою чи косою. Залишаючись надовго вдома без чоловіка, жінка, ідучи на роботу, мусила брати з собою дитину, класти її в принесену та прикріплену до дерева колиску.
Регіональне розмаїття родинного життя українців досить багате. При цьому необхідно зазначити, що всі регіональні особливості перебувають у нерозривній етнічній єдності як одне з яскравих свідчень цілісності української нації, історичної неподільності українського народу з властивою йому спільністю системи родинного виховання дітей і молоді.
«Життя прожити – не поле перейти», – кажуть у народі. Людині повсякчас доводилося долати великі труднощі. Із самого початку виникнення сім’ї труднощі були пов’язані з освоєнням природи при мізерних знаннях, із застосуванням для праці примітивних знарядь виробництва. На сім’ю постійно чекали біди й небезпеки – хвороби, холод, голод, напади інших племен. Усе це мало місце в доісторичні часи. Цілком очевидно, що українське слово «виховувати» походить від слова «ховати». У первинному його тлумаченні воно означало: «якщо хочеш мати дитину, мусиш вміти своєчасно і вдало її заховати (виховати) від будь-якого лиха». Згодом це слово набуло сучасного змісту. Цей фактор є й до сьогодні причиною надмірної материнської любові, котра супроводжує «дитину», коли тій уже далеко за 18 років, часом стримуючи таким чином її розвиток як особистості.
Проблема збереження сім’ї та захисту дітей не втрачає своєї актуальності в усі наступні періоди історії. При цьому родина видозмінювалася відповідно до історичних умов. Скажімо, міжплемінну ворожнечу IV-VIII ст. в Україні заступили князівські міжусобиці й війни часів Київської Русі (IX-XIII ст.). Тяжкі наслідки для українських родин мали розбійницькі напади кочівників – печенігів (VIII-IX ст.), половців (XI-XIII ст.), турецько-татарських людоловів (XV – І пол. XVIII ст.), які грабували та палили села, убивали їх жителів, забирали в неволю юнаків і дівчат. Кримські й турецькі ринки були переповнені українськими бранцями.
Багато горя українським родинам завдавали неврожайні роки, спалахи епідемій. Давалася взнаки й соціальна несправедливість, кріпаччина, рекрутчина, митарства бідняків по панських фільварках.
Коли кривди та образи переповнювали чашу терпіння, вибухав народний гнів, трудівники об’єднувалися на боротьбу за право на гідне життя, краще майбутнє для своїх дітей та онуків.
Доля української родини тісно перепліталася з історичною долею України, яку народ зворушливо-любовно називав, як і діти називають матір у сім’ї, ненькою: «Україна-ненька». Коли український народ мав свою державність, то й умови для розвитку сім’ї, батьківської етнопедагогіки, національної родинно-побутової культури були сприятливими. Це можна побачити, дослідивши історію, наприклад, у середині XVII ст. Україна набула державності і вибудовувала найдемократичніше на той час суспільство, створила першу у світі демократичну конституцію, укладала політичні й економічні договори з іншими державами, упевнено стала на шлях товарного виробництва. Наші науковці тільки зараз відкривають для себе і для світу ці визначні потенції української історії, що була золотим віком української родини, своєрідним національним Ренесансом.
Втрата Україною державності лягла важким тягарем на українську родину, яка зазнавала потрійного гніту з боку колонізаторів – соціально-політичного, національного, релігійного. Для поборення лютого наступу асиміляторів української культури доводилося докладати величезних зусиль. Зверхницька політика колонізаторів гальмувала економічний розвиток України, обезземелювала селян, позбавляла український народ права користуватися природними багатствами своєї землі, розорювала селянські господарства, прирікала мільйони українських родин на безправність, злидні, темряву. Непоодинокими були випадки, коли становище сім’ї доходило до трагізму.
Наприкінці XIX ст. сотні тисяч українців із Галичини, Лемківщини, Буковини та Закарпаття потяглися в пошуках кращої долі до США, Канади, Аргентини, Бразилії, Австралії.
За часів буржуазної Польщі через безправне економічне становище та національно-політичне гноблення еміграція українців продовжувалася.
Лише друге і третє покоління українських емігрантів зуміли досягти певної економічної стабільності і стали допомагати своїм рідним в Україні.
Нині лише в Канаді проживає до мільйона українців. Чимало вихідців з України стали там відомими підприємцями-бізнесменами, науковцями, письменниками, художниками, артистами, громадсько-політичними й культурно-освітніми діячами.
Непоправних утрат сім’ї завжди завдає війна, а їх на першу половину XX ст. припало аж три. Кожна з них – це десятки мільйонів убитих і покалічених, сотні тисяч вдів, сиріт, рано посивілих матерів, незаміжніх дівчат, тисячі спалених людських осель, розорених господарств, сотні зруйнованих міст.
За кількістю людських жертв і матеріальних втрат Перша світова війна (1914-1918) перевищила всі разом узяті війни за попередні 125 років. На фронтах цієї війни загинуло близько 10 млн осіб, поранено – понад 20 млн, померло від епідемій та голоду – 10 млн. Лише в Україні було забрано на фронт майже 4 млн селян і робітників. Особливо постраждали господарства трудового селянства Галичини й Буковини, територія яких увесь час була театром воєнних дій.
Іще не встигли затягнутися рани від Першої світової війни, як розгорілася війна громадянська (1918-1920). І знову загиблі, каліки, сироти, жебраки та безпритульні, вдівство й скорбота жіноча та материнська, холод і голод, розруха. Виснаження сім’ї воєнними лихоліттями доходить до крайньої межі. Тому перехід до відбудови народного господарства (1920-1925) в трудовій сім’ї в Україні сприймався як надія на мирне, плодотворне життя.
Однак поступ в історії української родини незабаром був призупинений свавіллям і репресивними діями проти народу з боку тоталітарного сталінського режиму. Сім’я як соціальний інститут зазнала нищівного удару через застосовуваний сталіністами геноцид проти українського народу.
У 30-40-х роках в Україні відбувалися тотальне знищення національної інтелігенції, духовенства, жорстокий наступ на селянство, а водночас і на родинну етнопедагогіку. Бо споконвіку творцем і носієм традиційних морально-етичних норм сімейного життя була саме селянська родина. Примусова суцільна колективізація, грабіжницькі продрозверстки, нескінченні арешти й депортації селянських родин руйнували хутори та одноосібні господарства, розоряли села. Україна втрачала своїх потомственних хліборобів, які всім серцем і душею були прив’язані до землі, прищеплювали любов до села й сільського господарства своїм дітям.
Злочинницьким діям сталіністів проти української сім’ї й народу не було меж. Світ сколихнула трагедія навмисно організованого ними голодомору на чорноземній Східній Україні в урожайний 1933 рік, жертвами якого стало понад 7 млн осіб. Від голоду пухли й у тяжких муках помирали і старі, і малі, цілі родини й села.
Безліч жертв принесла злочинницька політика вишукування «ворогів народу», внаслідок якої чинилися розправи над мільйонами невинних, чесних людей. І від цього знову ж таки страждали сім’ї, жінки, матері, діти. А держава створювала спеціальні дитячі будинки для дітей репресованих батьків, «ворогів народу». Тож не дивно, що за 23 довоєнні роки в Україні не було приросту населення, хоча за кількістю народжуваних дітей вона посідала перше місце в Європі.
Окрім цього, сталінський режим розтлівав сім’ю духовно, культивуючи родинну зраду – «класову» взаємоненависть між членами родини, доноси, тобто замахувався на «святая святих» народної моралі – подружню вірність, родинну (кровну) спаяність, взаємну любов і солідарність, єдність поколінь.
У 1945 році, у зв’язку з так званим «вирівнюванням» західного кордону вздовж «лінії Керзона», були депортовані зі своїх споконвічних земель і розпорошені по різних місцях Львівської, Тернопільської та Миколаївської областей лемки – етнографічна група українців, які здавна жили на обох схилах Східних Бескидів (у Карпатах між річками Сяном і Потрадом і на Захід від Ужу), унаслідок чого втратила свою самобутність лемківська сім’я.
Суворим іспитом для української родини була Велика Вітчизняна війна (1941-1945). Україна опинилась у її вогні й окупації ворогом із перших днів нападу німецьких фашистів на Радянський Союз. Тисячі сімей були знищені, а мільйони людей втратили своїх близьких. За останніми офіційними даними, під час війни загинуло 27 млн радянських людей. Україна ж утратила за час війни понад 13 млн людей, переважно чоловіків. Майже кожна родина оплакувала загибель своїх рідних чи близьких. У багатьох сільських жителів були зруйновані хати, а майно розграбоване. У містах було знищено половину всієї житлової площі. Чимало українців загинуло в гестапівських катівнях і концтаборах.
Війна увірвалася в життя кожної сім’ї розлукою з рідними та близькими, суворим побутом, нестатками й стражданнями. Безліч родин було покалічено війною: овдовілі жінки, осиротілі діти, батьки, які втратили своїх синів і дочок. Але й за таких страшних умов з особливою силою проявилася життєва стійкість і високі моральні та громадянські якості української родини. Саме у воєнні роки в Україні актуалізувалася народна традиція, за якою сім’ї добровільно беруть до себе на виховання дітей-сиріт. Свідченням незламної духовності тодішньої родини є героїзм, який проявляли сини та дочки України на фронті і в тилу, а також у відбудові зруйнованого війною народного господарства в післявоєнні роки.
Труднощі повоєнних нестатків поглиблювалися жорстокістю сталінських репресій і свавіллям: безпідставні арешти та фізичні розправи над невинними людьми, депортації родин, сіл, а то й цілих регіонів… Так, перед війною до Сибіру із Західної України вивезли близько півтора мільйона людей. Після війни ця політика продовжувалася. Дітей, жінок, старих людей також не щадили.
До того ж тривав нищівний натиск на село – як через насильницьку колективізацію в Західній Україні (в інших областях вона була здійснена раніше), так і через знесення хуторів і сіл унаслідок примусового переселення селян на Східну Україну. Тільки на Івано-Франківщині в 50-60-х роках з лиця землі було стерто більше півсотні сіл.
Із різними перешкодами стикається українська сім’я й у наступні десятиліття. Не здійснилися сподівання хрущовської «відлиги». Розчарування застійних років. Гіркота від втрати синів на війні в Афганістані. Страх за майбутнє дітей на тлі катастрофи на Чорнобильській АЕС. А на додаток маємо бездушну хімізацію і меліорацію, лейкемію, СНІД та інші хвороби, кислотні дощі… Через таке невігластво й безвідповідальність страждає природа, а разом із нею й наші безневинні діти. До цього можна додати існуючі проблеми якості продовольства, проблеми екології тощо.
Як бачимо, історичний шлях української родинної педагогіки був нелегким. Та навіть за найважчих обставин наш народ не втрачав життєвого оптимізму, зберіг сім’ю, поставивши на її сторожі українські народні звичаї і традиції.